Опубліковано СН
На дорозі палав підбитий бронетранспортер. Прицільний вогонь диверсантів так званої ДНР розстріляв колону українських військових із «зеленки» першими ж пострілами.
Позаду БТРа горіли вантажівка «Урал» і бойова машина піхоти. Перед загибеллю воїни встигли зробити два влучних постріли з коротенької гарматки. Декого з тих, хто відкрив вогонь по українцях всупереч домовленостей про мирний вихід із Дебальцевого, розірвало на шматки. Палаюча техніка смерділа смаженим м’ясом: поховальні вогнища допомагали підніматися в небеса невинним душам мучеників і героїв. Дим ще також був схожим на той чорний, від охоплених полум’ям шин бунтарів: він звинувачував у розпалюванні війни між братами донецький олігархат, також чисельну плеяду «своїх» і «чужих» політиків й інтелектуалів. Густа кіптява несла передсмертні солдатські прокльони воякам «сепарів», що підло відкрили вогонь, зраджуючи солдатську честь. Ворог виявився досвідченим: із професійною бездушністю з РПК, СВД і гранатометів убивали тих, хто намагався тікати або відстрілювався з-за дерев. «Аллах акбар! Аллах акбар!» - радісно кричали найманці з Азії та Кавказу, коли черговий «укроп» втихав навіки або підіймав руки.
Лейтенанту Марку Луніну, командиру мотострілецького взводу ЗСУ, надзвичайно пощастило. Разом із бійцем підконтрольного йому підрозділу Юсупом Таміровим вони змогли скочити в якусь канаву й, відстрілюючись, повзти замерзлим дном у бік своїх. У Марка був позивний «Гамлет», Юсупа – «Таліб». «Гамлет» мав новенький російський автомат АК-74 останньої модифікації, у «Таліба» ж був простий АКС випуску часів СРСР. Набоїв було мало, тому економно й прицільно відстрілювались одиночними пострілами. Красномовно попереджали: «Хочете наші життя? Чудово. Але готуйтесь віддати за дві наші голови декілька своїх». «Сепари» натяк зрозуміли, тому в переслідуванні двох «укропів» ентузіазму не проявляли. Дорого коштуватиме їм атака чистим полем на двох досвідчених вояків в укритті.
«Таліб» воював добре. Але останнім часом в очах горів нездоровий блиск. Деколи шепотів щось сам собі. «Гамлет», який вивчав в університеті психологію, ясно побачив: у бійця «перегоряє» психіка. Як лом зламає людині руку, так сильна психотравма легко руйнує психічне здоров’я. Марко знав біду Юсупа – він походив із багатодітної донецької родини. Там жили батьки й четверо братів. До двадцяти п’яти літ пропрацював токарем на одному із заводів. Три роки тому місцеві «авторитети» тяжко його побили, принизили. Гордий абхазець помстився, підтримавши Євромайдан, згодом вступив у Збройні сили України. Біда прийшла з телефонним дзвінком від матері, яка повідомила, що старший брат, ополченець ДНР, загинув на фронті. Вибухом українського снаряда йому відірвало ногу й помер від втрати крові. Смерть любимця родини призвела до повторного інфаркту в батька, який потрапив у реанімацію. «Ти став зрадником і нашим ворогом. Ми від тебе відрікаємося, в тебе немає більше сім’ї!» - сказала мати й відключила телефон. Вибухнувши гнівом, «Таліб» у присутності товаришів розбив дорогий смартфон об стіну. Відтоді душевна травма неквапно, але вірно з’їдала психіку солдата. Розумно написав древній мудрець: «Іноді ворожий меч не зробить того, що зробить язик жінки».
Командир взводу робив вигляд, що не помічає неадекватності підлеглого. Адже «Таліб» відмінно воював. Та й ні себе, ні багатьох інших, хто був на фронті, не вважав стовідсотково психічно здоровими. Коли відповзли майже на кілометр від бойовища, затягнуте хмарами небо сипнуло густим снігом. Краще димової завіси сильний снігопад сховав оточенців від ворогів. Із боку дороги почулися вибухи, автоматно-кулеметна стрілянина.
- Це Т-64, «саушка» працюють! Наші прориваються, командире! Вже й у полі стріляють, тож «сепарам» не до нас, - весело підморгнув досвідчений вояк. – Може, перекуримо? Є цигарки? Свої загубив.
- Маєш рацію, «Талібе», - радісно й лаконічно відповів «Гамлет».
Присівши, узяв пачку «Прилук» і простягнув товаришу. Юсуп дістав сірники й із жалем заглянув у коробку – цигарок у ній було менше половини.
- Мало тютюну залишилось, геть мало, - зауважив, прикурюючи.
- Нічого, розтягнемо. Якщо вирвемося з цього пекла, дістану кубинські сигари: накуримося під коньяк від душі! – відповів «Гамлет», задумливо затягуючись.
Палив давно, їв ще давніше, отож відразу сп’янів від нікотину. Захмелівши, відкрив «Талібу» те недобре, що мучило його.
- Знаєш, а мені соромно повертатися до своїх. Від взводу залишилися ріжки та ніжки, а я – цілий і неушкоджений. Негідна ситуація: виходить, що бійців на дорозі кинув…
- Не кажи так, командире, не кажи, - якось надзвичайно серйозно зауважив офіцеру солдат. – Долі людей у руках Аллаха! Це по-перше… По-друге, ти, як командир, зробив усе, що зміг. Хлопці ж тебе цінували. І дарма, що комбат, взводні Лапушко та Солоненко тебе між собою «піджаком», офіцером-заочником обзивали. На військовій кафедрі університету ти точно не «друшляв».
- Спасибі тобі за добре слово, Юсупе, - полегшено зітхнув Марко й почав перевіряти зброю.
Беручи приклад із командира, переглянув власний арсенал і Таліб.
- У запасі – один повний магазин, напівпорожній – в автоматі. Гранат немає, - доповів командиру з погано схованою тривогою.
- У мене «бека» не набагато кращий, - стурбовано відповів Марко. – Два напівпорожні магазини плюс граната. Також є табельний пістолет Макарова з двома обоймами. Повзімо далі. Може, пощастить вирватися з дебальцевського пекла.
- Т-с-с! – попереджуючи, підніс палець до губ «Таліб» і збуджено прошепотів: «Здається, йдуть по наші душі!».
Марко не чув ворожих кроків, проте повірив солдатові, бо той мав музикальний слух. Тому перехрестився перед імовірно останнім боєм. Виклав на сніг єдину лимонку. З рішучістю й якимось фаталізмом вжав у плече автомат.
- Слухай, командире, ти повзи, а я залишусь прикривати, - раптом наказним тоном, як генерал до єфрейтора, вигукнув «Таліб».
- У тебе вдома сім’я, робота – є для кого жити. Я ж цю війну вже програв: дорога додому закрита назавжди. Війна сварить братів… Родич убиває родича – у ній немає переможців. Близькі люди повинні мирно розв’язувати свої конфлікти. Потрібен мир! Та й здоров’я підводить…
Марко заглянув в очі побратима й зрозумів: сперечатися - марна справа. Людина вирішила згоріти в «донецькій війні». Тож передав йому мовчки єдину гранату, автомат і магазини з набоями, а ще – половину цигарок.
- Спасибі, командире, - тепло подякував Юсуп і благально прошепотів: «Якщо війна продовжуватиметься, всі в ній згоримо так чи інакше! Хоча б так, як я: без ножа зарізаний, без злодіїв обікрадений… Ти розумний, із вищою освітою, тож достукайся до політиків, нехай щось роблять… Югославія в Україні не потрібна.
На очах Юсупа виступили сльози. Сльоза зони АТО… Ховаючи скупу чоловічу сльозу, Марко міцно потиснув руку товариша й, вийнявши з-під брудного бушлата табельний пістолет, поповз далі від Дебальцевого. Точний і безвідмовний у стрільбі пістолет Макарова, 1988 року випуску, після розставання з «Талібом» став «Гамлету» найголовнішим другом…
Вискакуючи з палаючого БТРа, Марко сильно вдарився коліном і біль у ньому щомиті зростав. Білизна, яку не змінював уже довгий час, пропотіла й терлася об стегна, додаючи страждань. Проте інстинкт самозбереження змушував українського офіцера повзти далі. Хотілося пити, обманюючи спрагу, Марко їв сніг. Через десять хвилин руху позаду почалася стрілянина: тріскотіння пострілів і коротких черг, викрики нецензурної лексики й прокляття. «Ля иляха илля-Ллах, Мухаммад расулю-Ллах» - мужній абхазець піснею-молитвою підтримував власну оборону, нею плював в обличчя злодійці-долі! З нею пішов на зустріч із Вічністю… Бій тривав хвилин п’ятнадцять, потім трохи стих і згодом вибухнула граната… «Прощавай, брате!» - перехрестився Марко во славу героя, а очі зросили сльози. Крізь скупу чоловічу сльозину зони АТО «Гамлет» побачив: у сяйві злітає в небо Донеччини непереможена душа Юсупа Тамірова. Щоб піти до Бога! Щоб додати гетьманам України мудрості, а воякам – мужності… Небезпека «сепарських» куль зменшилась. Проте холод і голод, спрага й травми виявилися не менш небезпечними ворогами. З нізвідки, без запиту, прийшли спогади…
Марко Лунін народився в маленькому райцентрі на півночі Рівненщини. Мати – українка, батько – білорус. Сім’я відносно успішна: тато служив інспектором пожежної служби, мати – ветеринар у санстанції. Природно, що Марко благополучно розвивався. Захоплюючись футболом, водночас цікавився книгами та кіно. Дорослішаючи, захопився історією, психологією, релігією. Після школи закінчив університет із військовою кафедрою. Кусень хліба з ковбаскою знайшов у роботі торговим агентом солідної фірми. Подолавши емоції, не брав участь у подіях на Євромайдані. Постійне спілкування з діловими людьми вбило в ньому віру в альтруїзм мільйонерів, у те, що бізнесмен, сівши у владне крісло, здатен жити для народу. Однак Євромайдан усе ж постукав у його двері: віддано вболіваючи за протестувальників, переглядаючи перебіг подій по телевізору, маму підкосив інсульт. Вимучивши себе й рідних, за декілька тижнів померла. А потім прийшла повістка з військкомату…
Спогади мимоволі навіяли сон і зрадницьким туманом окутали свідомість оточенця. Чомусь наснився загиблий під Дебальцевим відомий кулеметник роти з позивним «Снаряд». Одягнений в англійський камуфляж (який найбільше облюбував), вайлувато-міцний богатир сидів на перевернутій бочці. Ветеран Афганістану тримав біля ноги особисту зброю - кулемет РПК. В очах вояка сяяла думка, що не природна для пересічного селянина. Замислено подивившись на Марка, тихо запитав: «Взводний, у тебе університет за плечима, тож розтлумач. Спочатку все виглядало ясно й просто: олігархи, п’яні шахтарі та зеки з наркоманами повстали за свободу жити «по-понятіях». Нам, патріотам–військовикам, випав обов’язок зліквідувати бунт! Одначе, навоювавшись тут, бачу, далеко не все так просто. То в чому ж проблема?
Не відразу, трохи замислившись, лейтенант чесно випалив наболіле:
- Європа й Азія не тільки відмінні континенти, але мають різні психологію, ментальність. Як наслідок – несхожі філософії повстань. Західно-європеєць скептично ставиться до всіляких духовностей. Його кумиром є високий рівень життя, право та свобода жити, як хочеться, проте за законами. За це він буде боротися з будь-якою зброєю: від плаката до автомата. Євромайдан - класична революція єврозразка. Філософія азійського, євроазійського бунту інша… У східної людини інтровертивний погляд на світ. Панує над людьми деспот? Так і треба, за гріхи. Потрібно багато працювати й мало заробляти? Вистачає на вибагливе прожиття, мінімальні розваги? Ну й добре… Проте, зачепи щось сакральне в їх культурі, історії – і почнеться бійня! У 19 столітті Великобританія тримала колоніальні війська з індусів і мусульман. Вони з покорою терпіли соціальне та національне поневолення. Виконували не завжди справедливі накази заморських генералів. Але, розповідав «прєпод», прийшли на озброєння гвинтівки: однозарядні й примітивні, а набої лежали у футлярах, змащених тваринним жиром. Англійці не врахували, що свинина для мусульман – велике зло, а в індусів корова – свята й недоторкана тварина. Ображені на релігійному грунті сипаї підняли бунт! Так, подібно англійським генералам, і наші найновіші державники відкрили скриньку Пандори!
Трохи помовчавши, продовжив:
- Давай по-чесному, «Снаряде»: «зелені чоловічки» змогли б вчинити те, що наробили в Криму й на Донбасі, без підтримки місцевого населення? Ні… Я до того веду, «Снаряде», що гуманітарна політика держави зі складною історією та неоднорідним населенням повинна бути супервиваженою! Культивувати треба те, що об’єднує аполітичну націю, а не роз’єднує… Як у Канаді, приміром…
- Зрозумів тебе, «Гамлет»! Зі скреготом, але дійшло… Якщо подумати, то багато «професійних патріотів» працювало над створенням Югославії в Україні. Винні і «ваші», і «наші». Якщо не виберемо мир – буде велика війна на самознищення…, - відповів кулеметник «Снаряд», із невеселою задуманістю підкурюючи цигарку.
Солдата вві сні замінила мати. На ній була улюблена синя в білий горошок сукня. Погляд і голос надзвичайно суворі: «Марку, не спи – замерзнеш! Ворог близько!». Материнський запотиличник офіцер відчув майже фізично. Отож швидко отямившись, затис у руці пістолет й обдивився навколо. І недарма! З-за пелени густого снігу в його бік ішли двоє незнайомців у білих маскхалатах без шевронів. Проте багато про що розповіла їхня зброя: в одного снайперська далекобійна гвинтівка «Вихлоп», в іншого висів на грудях «калашніков» «космічного» дизайну з тепловізором. Такого озброєння українці не мали. Непрохані «гості» надто поспішали, йдучи вздовж канави з заходу на схід, словом, назустріч Марку.
- Сарким, хлаш ватар апасин! – приніс вітер оточенцю уривки спору.
- Йок, йок, йок! – гаряче заперечував автоматник снайперу, збуджено розмовляючи тюркською. В голові оточенця виринали думки, змінюючи одна одну: «Це, певно, нащадки хана Батия. Перший – снайпер, автоматник – його охоронець. І повертаються з полювання на твоїх товаришів!.. У полон тебе не братимуть – заколють ножем, щоб не морочитися. Стріляй! Сміється на Донбасі той, хто стріляє першим! І оточенець прислухався до здорового глузду, звів пістолет. «Що, монголи, прийшли на Україну–Русь крові слов’янської попити?! То пийте свою! - прошепотів «Гамлет», прицілюючись. - За «Гліба», «Снаряда», «Роджера» - отримуйте, золотоординці!» - прокричав Марк, нажимаючи на спусковий гачок. Сім разів пролунали постріли. Випускаючи кулі, оточенець майже фізично відчув, як його свинець пронизує ворожу плоть. Снайпер упав у сніг беззвучно, наче зрубаний стовбур. Другий найманець відкинув автомат і схопився за пах: «Вай-вай, ох шайтан!» - закричав «білий чоловічок», падаючи й качаючись від нестерпного болю. Лейтенант Лунін так-сяк виліз із канави, націлив пістолет у голову найманця і через солдатське співчуття останнім набоєм дострелив пораненого. Змінив обойму, твердо став на ноги й, гордо піднявши голову, навів зброю на нових «гостей», які наближалися. Проте через декілька секунд опустив ПМ. Бо те, що перед ним десяток солдатів - українці, красномовно свідчили радянські автомати АКМ, неголені обличчя, різнотиповий камуфляж і мова.
- Агов, ти хто?! – вигукнув передній, грізно підіймаючи автомат.
- Свій я, хлопці, свій! Оточенець із Дебальцевого! – голосно крикнув Марко українською, а сам, ховаючи скупу чоловічу сльозу, повернувся обличчям у бік Дебальцевого. Перекинувши в ліву руку «Макарова», перехрестився на згадку про загиблих воїнів-побратимів, своїх і чужих, котрих зіштовхнули лобами політики й олігархи. Запалюючи останню цигарку з пачки, надзвичайно ясно відчув: після дебальцевського котла його вже ніхто, ніколи й нічим не злякає!
Микола ЛАМІНСЬКИЙ