Життя випробувало на стійкість

Старенька самотня бабуся втомлено сидить на пошарпаній часом лавці. Позаду неї - великий, сплетений з лози, тин. Ще на початку життя Марії ГОМУЛКО був поставлений тяжкий діагноз долі – сирітство. Жінка знає, яке це горе, коли немає де переночувати, до кого пригорнутись і що з’їсти… За свої вісімдесят років бабуся Марія пережила чотири складні операції, чотири рази топилась, ледь не померла від удару електричним струмом, і не згоріла в  будинку, куди в часи фашистських загарбань загнали німці…

Ще змалечку маленька красива дівчинка Марійка росла сиротою, не знала батьківської опіки, радості та втіхи. Дитинство пройшло в змаганні за шмат хліба, як згодом і доросле життя. Не маючи покрівлі над головою, дівчина змушена була ночувати, де темінь застане. Часто траплялось, що до будинку на годинку зігрітись ніхто бідолашної не впускав, отож мусила лягати надворі, а деколи, зізнається, і на кладовищі. Коли лютувала негода, ховалась у церкву, аби не померти від холоду, а ще більше від душевного болю, котрий постійно шарпав у грудях.
Марія Гомулко пізнала життя в багатьох його проявах, але звивисті стежки заводили в нікуди. І тоді треба було покладатися лише на себе. Коли дівчина підросла, подорослішала, тодішній голова сільської ради попросив директора школи, аби прийняв Марію прибиральницею на роботу в навчальний заклад, щоб сиротині хоч було де переночувати. Марія Хомівна каже, що то були важкі часи й життя минуло швидко, хоча й залишило в наболеній душі глибокий слід. Там же, у школі, її ледь не вбило електричним струмом, лікарі приспіли вчасно, інакше б не вижила. Та допомогло ще одне – гумові чоботи, котрі вдягла. Кожного разу, коли вже зневірялась, мала померти або ж занепадала духом, згадує бабуся, з’являлися якийсь загадковий предмет або особа, які рятували, виручали жінку. Марія Гомулко мала добряче господарство, навіть коли не було де жити, тримала-ховала корову, молоко продавала, аби назбирати трохи грошей. Згодом, коли великими потугами купила біля лісу невеличкий будинок, але вже власний, найрідніший, були й кози. Їх тримала понад п’ятнадцять років. Старалась, працювала, тож могла утримати чимало, більше двох десятків. Через них ледь і не загинула. Одного дня помітила пропажу - зникло хороше козеня. Почула його галас, помітила в криниці неподалік дому. Воно щосили кричало, борсалось у холодній воді. Вирішила смілива господиня врятувати свою тварину, полізла за нею. Не втрималась – і…, словом, якби мимо якраз не проходив добрий чоловік – втопилася б… Тяжко було виживати. Інколи взимку, як не мала чим топити, змушена була йти до лісу, в мороз рубати дрова, тягти їх на плечах через лід і сніги, у завію та морози. Та й вдяганки теплої не було. Коли переходила через озеро, бувало, провалювалась, йшла під лід, пекельними зусиллями вибиралась – іншого шляху не було, виживала…
У часи страшних фашистських загарбань Марія Хомівна теж чимало біди пережила. Німці, разом з іншими мешканцями села, насильно загнали її до просторої хатини наприкінці поселення і, закривши там мирних жителів, облили бензином, але підпалити не встигли. Воїни УПА вчасно відкрили двері, вольова жінка вибралась на свободу, продерлась крізь хащі й утекла. Довго її шукали, обходили кожен будинок у селі, але не здалась, не вийшла, не підкорилась, а через місяць повернулась до рідних Любикович, хоч із великим острахом. Самотню, як безкрилу лелечиху, її ніхто не жалів, ніхто не чекав. Вона, з дитинства знаючи, як жити без батьківської любові, материнської теплої руки, не плакала, не побивалась – жила, виживала і вижила…
На коліно до бабусі Марії вискочило невеличке кошенятко, тримає таких троє. Хоч жінці й сумно, але ж звикла не помічати того, що у всіх кругом є рідня: діти, внуки, правнуки. Щонеділі ходить до церкви, молиться Богу. Говорить, що за все своє довге життя ніколи нікому не бажала зла, не заздрила, каже, світ є для того, аби в ньому жити, хоча доля й нелегка. З сумом розповідає, що нинішня пенсія невелика, а як нині тим, у кого в сім’ї п’ять, а то й більше чоловік?
Попри свої вісімдесят років, Марія Гомулко ще досить активна, колись, згадує, часу вистачало і на вишивання, і на господарство, і на роботу, і на будинок. А зараз – втомилась. Дійсно, життя втомлює, а літа пливуть, як вода, і ніколи не знаєш, в який вир потрапиш. Наостанок, провівши мене садом, бабуся заспівала знаменитої шевченківської, котру знає ще з молодості, адже саме на неї схожа її доля:
У наймах, сестри, народились,
у наймах коси побіліють,
у наймах, сестри, й умрете!
Бабуся втомлено схилилась на виплетений з лози тин і зітхнула: «Таке воно, життя!». Як тут не згадати мудрості українського народу: «Вік звікувати – не в гостях побувати!».