Сімейна сторінка «Віночок»

Над його могилою літали метелики… Маленькі, білі, граційні та ніжні. Такі, як його душа, яка й тепер, мабуть, не знає спокою… Вона десь далеко-далеко.

Там, де немає тієї, кого він так любив, з ким забував про реальність і з кого висмоктував почуття, як краплина за краплиною солодку червону кров…
- Привіт, мала! - прошепотів Андрій, підійшовши до високого мурованого паркану. Обійняв її за зсутулені плечі, гладив мокре від дощу ску-йовджене кучеряве волосся і повільно, наче востаннє, цілував.
Скрізь було мокро й сиро, ані душі на вулиці, і лише вони двоє, наче вигнанці з цього світу. Та їм...

Сашко виїхав на трасу з гарним настроєм: народився син, первісток, якого з дружиною чекали з нетерпінням. Вона сердилася: «Що ти в мене за чоловік, постійно у відрядженнях.

Думала, що хоч дитина зупинить, а тобі байдуже!». Пригорнув до себе й сказав: «Марино, не можу я залишити роботу, просто не можу. А зарплата? Де ще отримаю такі гроші?». Перестала гніватись, зібрала в дорогу та провела за ворота. «Тільки ж дивись не барися», - сказала і довго дивилась услід, махаючи рукою.
Зранку світило сонце, поблискував сніжок, а через декілька годин погода різко змінилася: вітер погнав по небу...

Бабця Ганна ззовні була простою жінкою: волосся вкривала сивина, руки натруджені, мозолясті, а на обличчі недоречно простелились грубі стежки зморшок.

Думалось, що їй десь сімдесят, але була на сім літ старшою. Синів у неї нема, доньок теж, чоловік помер десять років тому, залишилась на цьому світі одна в старій хаті. Так і жила: сама воду з криниці носила, дрова рубала, до лісу ходила, тримала невелике, однак добротне господарство. А ще в неї була корова Дуся. Звичайна чорно-ряба, проте давала щодня п’ятнадцять літрів молока, як на цю місцевість забагато. Тому Дусю-рекордсменку бабця...

У кімнаті приємно пахло апельсинами. Солодкуватий запах, наче морський бриз, ніжно прокотився по молодому, щоправда, не по рокам змарнілому обличчю. Крок уперед. Ще один…

- Я чекав на тебе, - доноситься крізь темряву. Мить… І сутінки в неприбраній холостяцькій квартирі на сім секунд змішуються з маленьким вогником запальнички. Цього часу достатньо, аби життя, наче чорне кошеня, пробігло у твоїй свідомості. О! Нарешті! Нарешті знову темрява! Так краще… До чутливих барабанних перетинок доноситься дзвін гітари. Це не якась пісня чи мелодія, а просто добре підібрані акорди, що не втомлюють мозок...

Сонце хилилося до заходу, а Галину не полишало бентежне почуття. Сьогодні в доньки випускний вечір і жінка вирішила, що Настуся буде на ньому з батьком, про якого весь час розпитувала.

Адресу Олексія знала, тож написала листа, в якому повідомила, що Настя його дитина. Боялася навіть собі зізнатися, що так вчинила не заради неї, а й сама хотіла через багато років зустрітися з ним. Одягла найкраще плаття, причепурилася, декілька разів виходила на зупинку. Вірила й не вірила, що він озоветься.
Олексій приїхав останнім автобусом. Галина впізнала його одразу. Він теж не забув її, посміхнувся....

За вікном граціозно пропливали позолочені берізки, у незмінному вбранні – сосни та ялини, де-не-де вибігали назустріч багряні клени. У моєму житті настала ще одна осінь.

Скільки їх ще буде – невідомо. Думки, наче павутинки бабиного літа, вилітали з вагона й пливли одна за одною вдаль, а натомість з’являлись інші.
Тихий голос вивів із забуття. До мене зверталась бабуся: «Біля Вас можна присісти?». Ствердо кивнула головою. «А Ви далеко їдете?» - «До Сарн». Погляд знову звернула до різнобарв’я осені, намагаючись продовжити хід думок. Та за якусь мить вони повернулись до моєї сусідки....

Цікаво, чи багатьом (щиро надіятимусь, що ні) доводилося з іронічною посмішкою затоптувати своє кохання, давно кимось забуте або й взагалі непізнане? Це питання роздирало душу, виїдало зсередини порубцьоване й без того серце, наче кислота, затьмарювало безкінечні лабіринти свідомості…

Бо розумів, що один з них. З тих, кого, мовби цвяшком, прибили до стіни й нахабно змусили дивитися на те, як вона стоїть в отій чарівній, бездоганній білосніжній сукні, ніжно тримає його за руку й щось лагідно шепоче на вушко. Зараз запрошення на оце нетипове, в американському стилі, весілля не виглядало...

Іван з Ніною того суботнього ранку збиралися в ліс по гриби, як несподівано задзеленчав дзвінок від баби Соні. Вона жила в трикімнатній квартирі сама, у свої шістдесят п’ять років часто хворіла, а останнім часом недуга зовсім прикувала до ліжка.

Не могла ні встати, ні сісти, за нею потрібен був догляд. Родичів жінка, певно, не мала – так принаймні думали жильці п’ятиповерхівки, в якій мешкала. Бо відтоді, як поселилася тут, ніхто ніколи до неї не навідувався. Тож Іван з Ніною, які жили в одному під’їзді й на одній площадці, постійно піклувалися про стареньку. Поставивши у своїй квартирі...

або Кінець чудової казки

Вони зустрілися випадково. Одного вихідного дня Дмитро, бізнесмен-початківець, зайшов у кафе випити кави. Смакуючи гіркуватий присмак гарячого напою, за столиком навпроти помітив її.

Вона – симпатична блондинка в стильній атласній жилетці й джинсах, довершеністю чого були туфлі на високих підборах. У вухах виднілось безліч сережок, охайні пальці виблискували обручками з дешевого золота, а на губах – яскраво-червона помада. Дмитро запросив до себе за столик, познайомились, розговорились. Звали її Діана, вона – вчителька початкових класів у місцевій школі. Того вечора...

Сьогодні Ольга забігла до мене не просто в сльозах, у неї була справжня істерика із захлинаннями, задишкою і нездатністю вимовити й слова. Нічого й не питала - і так усе зрозуміло: знову посварилися.

Після третьої чашки гарячого чаю вкотре вислухала характеристику Ігоря не з найкращого боку, але цього разу мовчки, без зайвих коментарів. Оля має таке особисте життя, якому позаздрити важко: сто разів вони сходились і стільки ж розходились. І вже й розлучені офіційно, а ніяк не можуть дати своїм стосункам якогось конкретного визначення. І, поклавши руку на серце, зізнаюсь, що не подобається він...

Усі, хто слухав у вагоні ще не по роках посивілу жінку, скрушно хитали головами. У кожного на очах бриніли сльози, тільки в неї не було, певно, виплакала їх за життя.

- Овдовіла рано, - розповідала жінка. – Чоловік помер від ракової пухлини мозку, коли йому було лише сорок років. Залишилася з трьома дітьми, як сирота, бо і в мене на той час не було ні батька, ні матері, так само і в мого Івана. Як важко було ставити дітей самій на ноги! Але виростила двох синів і доньку добрими, працьовитими, вони мали повагу в людей і мене ніколи не зобижали. Бачили, як мені нелегко, то ж казали не раз: «Ми...

Того дня була жахлива погода: сильний вітер пронизував до кісток, а холодний дощ змушував людей залишатися у своїх затишних домівках. Тільки Оксана поспішала виправити найгірший і найнеобдуманіший вчинок у житті.

У руках тримала маленький конверт зі словами вибачення, якщо Аліна відмовиться вислуховувати. «Навіщо я їй зіпсувала життя? А якщо і зі мною ось так?! Ні, це неможливо: мене ненавидять усі й… бояться», - мимоволі пронеслося в думках. Раптом зупинилася й довго вдивлялася в сусідній будинок. Потім схаменулася, чимдуж побігла до карети «швидкої допомоги», що стояла на обочині дороги, і...

Усе доросле життя Денис завжди повертався, але в різні місця. Скільки їх було, не полічити, але цією проблемою не переймався. Та цього разу все інакше. Сьогодні повертався додому, туди, де народився, виріс, де пройшло дитинство, - це було «щось».

Навіть і не пам’ятав, скільки років там не був, та знав, що житло є, про це давно подбала тітка. Ще з того самого часу, як у 13 років залишився круглим сиротою, опікунство над ним встановила Анастасія, рідна сестра його мами. І хоч самій ледве виповнилося 20, та не віддала в інтернат і квартиру переписала на нього.
Сидів у майже порожній оселі й...

Баба Настя сиділа в наметі на весіллі онука Владислава, дивилася, як вітали його мати з вітчимом, і серце стискалося від болю. Котилися сльози з очей, що не рідний батько здоровить молодого, а чужа людина. Бо не судилося її синочку дожити до цього свята.

Було гамірно, лунали вітання молодим, стукалися чарками гості, кричали «гірко», та баба нічого цього не бачила й не чула. Вона сиділа, мов сирота, напливали спогади про її нещасливу долю.
…Вийшла Настя заміж, коли їй ще й дев’ятнадцяти не минуло, ще й не дівувала по-справжньому, не ходила на вечорниці до дівчат і хлопців, бо батько не...