Сімейна сторінка «Віночок»

Чорнобривці скинули
іскристі роси, коли Олена тендітно торкнулася жовтогарячих пуп’янків.<!--break--> Іриси,
троянди, лілеї… Усе буяло пишною літньою красою. Бабуся – художниця, вона
творить свій квітковий світ. Їй вісімдесят. Здоров’я ще поки не підводить, хоча
натерпілась за життя багато. Мальва наче розуміє самотність, тож гордо піднімає
голову, мовляв, дивіться, я – посаджена вами!

Вона народилася в
мальовничому поліському селі, змалечку батьки-хлібороби прищепили їй любов до
праці. Рідня тримала гектар землі: обробляла, садила й збирала. Олена мала
чотирьох сестер: Ганну, Марію,...

Що між нами було? Знайомі скажуть: нічого. Бо як інакше назвати один-єдиний вечір, одну ніч, які раптом з’єднали нас? А зрештою, хіба можна виміряти часом величину почуттів, пережитих нами? Усе починалося буденно, просто. Я жила удвох з сином. Мій колишній чоловік залишив нас, коли 10-річний малий тяжко захворів. Довгі й тривожні дні та ночі, лікарні, аптеки – усе це було не для егоїстичної натури голови сім’ї. Витримала випробування, не здалася відчаю – Бог милував, від сина відступила смерть. От тільки ноги в хлопця не рухались як слід. Учителі приходили додому навчати хлопця за шкільною...

Максим лежав у ліжку в обіймах молодшої за нього на двадцять років коханки й благав:
- Катю, прошу, не виходь заміж. Я так тебе кохаю. Усім забезпечуватиму, ні в чому не відчуватимеш потреби. Обі-цяю, коли ожениться син, розлучусь із дружиною і ми одружимось.
- Ні, любий, - відповіла Катя. – Мені з тобою добре, але, як каже народне прислів’я, на чужому нещасті щастя собі не створиш. Не хочу влазити у вашу сім’ю, хочу мати свою, чоловіка, дітей. Хочу мати свекра зі свекрухою, яких би називала татом і мамою, які, впевнена, замінять мені батьків.
Катя була сиротою. Ні, в неї були батьки,...

Високо-високо у Всесвіті, на самісінькому краєчку безіменної туманності, сидів 
зажурений Амур, склавши сніжно-білі крила. Сумний погляд спрямований вниз, на далеку голубу планету. Був ще зовсім молодим амурчиком, його професійна діяльність налічувала всього одинадцять місій. Перебуваючи в лише йому відомій печалі, не одразу почув за спиною якийсь шерхіт, а згодом скрегіт. Повернувшись і підводячи погляд, почергово побачив великі кігтисті лапи, абрис широкого крила й контур великої голови, на темному фоні якої горіли величезні червонуваті очі.
- Усе витрачаєш дорогоцінний час на ці маленькі...

Олег Іванович, підперши вже сиву й обважнілу голову обома руками, застиг у глибоких роздумах про власні справи й майбутні плани. Він сидів у робочому кабінеті, але думки пульсували далеко від господаря. Раптом стомлений за день чоловік перевів погляд на годинник і мало не підстрибнув. Було вже за десяту. Потрібно йти додому.

Одним ковтком допив схололий зелений чай і зі спинки крісла схопив свого дороговартісного піджака. Та враз під кабінетом почулись чиїсь важкі кроки. Разом із секретаркою підтюпцем зайшло двоє людей – чоловік і жінка поважного віку. Працівниця, виправдовуючись, чому...

- Сину, ну чого ти сидиш вечорами за тим комп’ютером? Пішов би з друзями розвіявся, відпочив, можливо, десь там на тебе чекає половинка, - мовила з докором Марія, прочинивши двері в Андрієву кімнату. - Третій десяток розміняв, женитися давно пора.

Он і Сашко вже свататись ходив до Оксани, а ти все чогось вичікуєш, - не відставала від нього.
- Мамо, скільки вам говорити, мені й так непогано. Хай женяться, прийде колись і моя пора, - заспокоював Андрій.
- Та коли ж вона прийде? У сорок літ? - захвилювалась жінка.
- Скоро, мамо, скоро, - мовив спокійніше хлопець, аби швидше залишила його одного...

«Боже, прости мені мій гріх. Не хотіла того зробити». А мозок свердлила думка: «Я ж сама винна. Навіщо впустила його до свого серця, навіщо чекала, виглядала?».

Познайомилася Світлана з Сергієм зовсім випадково. Вона тоді працювала в місті, жила в гуртожитку. Був день народження. Накупила продуктів, а коли виходила з автобуса, від сумки відірвалася ручка. Дівчина розгубилася, не знала, що робити. І тут, як на диво, десь узявся він. Підійшов до неї: «Ой, яка неприємність! Давайте допоможу. Мене звати Сергій, а у Вас, мабуть, дуже гарне ім’я». «Я Світлана», - вимовила й зашарілася. Сергій заніс...

У селі всі дивувалися: як так могло статися, що в родині Палійчуків одночасно померли старий Мусій і його маленька дво-місячна внучка Оля, які нічим не хворіли.

Дід не знав навіть, що таке лікарня. Це дійсно було загадкою. Але таємного нічого не буває, скоро про все й дізналися.
Галя була чи не найкрасивішою дівчиною в селі. Хлопці сохли за нею, а вона до них – байдужа. «Ще не народився той, кого покохаю», - жартувала. Серце вже й хотіло кохання, та воно чомусь не приходило. Сама не знала, чому. Адже не один хлопець освідчився їй, та відповісти взаємністю не могла жодному. Особливо...

Їй було лише сімнадцять, коли закохалася по-справжньому. І свято вірила, що це почуття – назавжди. Була наївною провінціалкою, яка приїхала підкоряти столицю.

Проблеми зі вступом до університету не було, позаяк школу закінчила на «відмінно».
Одного вечора, гуляючи вулицями міста, йшла залитим нічним світлом ліхтарів тротуаром. І широко відкритими очима роздивлялася яскраві вітрини магазинів. Усе було таким незвичним, що… заблукала. Район зовсім не знайомий. Вирішила запитати в перехожих… Так і познайомилася з Олександром. Він провів її до гуртожитку, обмінялися номерами мобільних. А вже...

Вона сиділа на ґанку й по щоках котилися рясні, як осінній дощ, сльози. Довго перебирала життєві спомини, а на думку спадало лише одне риторичне запитання: «Чому я така?».

Здавалося, шукала відповіді в усьому, що бачила: співучих літніх пташках, зеленому листі на берізці, що росла біля її самотньої оселі. Та чи там шукала? Можливо, варто поглянути на себе?
…Галина росла здібною й красивою дівчиною. Дуже любила співати й танцювати, хоча до роботи бралася неохоче. Була єдиною дитиною в сім’ї, тому батьки їй ні в чому не відмовляли. Усі забаганки виконували миттєво. Хтозна, може, через це й...

У селі Алісу жартома називали Теренкою, бо мала очі чорні, як тернові ягідки. На випускному вечорі весь час танцювала з однокласником Миколою. Ні на крок його не відпускала від себе. Мабуть, ще не впевнилась у його почуттях, хоча дружили ще з восьмого класу.

- Така ситуація мене хвилює й нервує, – якось сказала йому. – Довго над цим думаю: чомусь не віриться, що ти мене щиро любиш… Хіба не бачиш на лиці моєму веснянки? А влітку їх стане ще більше…
- Тоді, моя люба, будеш ще красивішою, привабливішою, - відповів лагідним голосом юнак.
Саме на випускному обоє зрозуміли, що між ними існує вже...

Петро повертався з роботи пішки, вперше за останні роки. Водій намагався відвезти шефа додому, та він навідріз відмовився, хотілося пройтись, помріяти. Бо за життєвими проблемами ледве згадав, що в них з Олею за тиждень ювілей – двадцятип’ятиріччя сімейного життя. Срібне весілля! Яка приємна дата!

Йшов і не помічав навкруг себе нікого, був у роздумах, підбивав підсумки прожитих з дружиною років. Згадав і той день, коли ніс наречену на руках до машини. Як вони тоді кохалися! Які були щасливі, присягалися у вірності одне одному перед образками в церкві. Оля дотримувала клятви, а от його...

Осінній вечір. Це був вечір їхньої розлуки. І як би не хотіли покидати одне одного, та доля невблаганна.

Він мовчки взяв її за руку, потім ніжно обійняв, і цим ніби все сказав. Прозора, як джерельна вода, сльоза стікала по дівочому обличчю і залишала яскравий слід, що був схожий на стежину їх кохання: таку ж чисту й беззахисну. Андрій глянув на Марину й усоте за побачення прошепотів: «Я тебе кохаю». У відповідь почув ті ж слова. Та вони не могли втілитися в майбутнє, принаймні, близьке, адже парубку прийшла повістка в армію, мав виконати свій обов’язок перед Вітчизною.
Про що вони говорили...

сь уже декілька днів тяжкі осінні хмари, наче хвилі в розбурханому океані, накочувались одна на одну, сіючи, мов крізь сито, густий холодний дощ.

Сердитий вітер, завиваючи, здіймався ввись, а то, наче шуліка на здобич, накидався на мокре почорніле листя і, не в змозі його підняти, починав трощити голе гілля. Хоч куди подивись – ані душі, навіть собаки не виглядали з будок. Лише згорблена одинока постать час від часу з’являлась на дорозі, пильно вдивляючись у завісу дощу. Постоявши якусь мить, опираючись на палицю, шкандибала до обійстя.
Повернувшись у хату, баба Уляна розвішувала мокрий одяг...