Сімейна сторінка «Віночок»

…Бо вони мають скажений ритм життя і одну душу на двох...

- Добре, мій милий! – промовила дівчина в чорних окулярах. – Раз у нас з тобою склалися стосунки, яких ніхто не хотів, то треба знайти єдине правильне рішення. Правда?
- Ага… тільки от ти не думаєш, що все далеко не так просто, як тобі здається?
- Тобто?! Не розумію… І не хочу розуміти. Знаю, що кохаю тебе, але це не зовсім втішна новина для мене. Тож… зробимо ось так: жодних телефонних дзвінків! Тільки в екстрених ситуаціях! Можна SMS, але зауваж, що першою писатиму я! Просто цей загальнолюдський стереотип, як обов’язкове «На...

Леся і Андрій були однокласниками. Тільки він ходив в «А», а вона в «Б».

Його клас був згуртованішим, тому вони зустрічалися щороку, а Лесин – жодного разу за 30 літ. Проте, коли б вони не зустрілись, то обов’язково впізнавали один одного. «Ти для мене завжди була загадкою, - прошепотів нахилившись. – Давай після вечора підвезу тебе додому». «Тоді загадка зникне, - грайливо відповіла Леся. – Розкажи мені краще про себе». Андрій без особливого ентузіазму розповів про своє столичне життя. У нього квартира в кількасот квадратних метрів, не одна машина, інженерно-будівельна компанія, якою керує...

Павло та Клава недільного дня сиділи на дивані у квартирі й дивилися по телевізору серіал, як раптом задзеленчав у дверях дзвоник. Хто б це міг бути? Адже ні на кого не чекали. Коли Павло відкрив двері, побачив молоду, їхнього з Клавою віку жінку.

- Вам кого? – запитав. – Певне, переплутали квартиру?
– Не знаю, можливо, - схвильованим голосом відповіла гостя. – Тут живе сім’я Терещуків?
- Так, це ми, - відповів. Він уже здогадувався, хто вона, бо найбільше цього боявся. Але запросив у квартиру. Привіталася, попросила дозволу сісти.
– А в якій справі до нас, - теж з тривогою в душі спитала...

Віртуально-реальні історії про це… і не тільки:

Наталка увімкнула ноутбук. «Мабуть стаю залежною від тебе, - звернулась подумки до свого Інтернет-друга, - знову нові повідомлення від Джахана. Зазвичай знайомилась перша з тими, хто їй подобався. Це було легко робити у віртуальному світі.
Джахан був чоловіком не її типу, але «купив» дівчину своєю відвертістю й щирістю. Вже багато років підряд приїжджав із Швеції в Україну, щоб допомогти дітям, які навчались у школі–інтернаті. «Якось навіть одружився, - писав він, - з леді з Миколаєва». Але вже три роки минуло, як розлучився. Через два тижні...

«Як добре бути самому… Але як прекрасно, коли є хтось, кому можна розказати, як добре бути самому!». (Ернест Хемінгуей).

- Розкажи мені про себе. Я ж зовсім нічого не знаю, – тихо промовила йому на вушко, ніжно перебираючи кінчиками пальців чорняве волосся юнака.
- А я й не знаю… Я просто отакий… Часом самозакоханий нахаба, часом вітряний, безвідповідальний підліток… А найчастіше… От, знаєш, довго можу сидіти вечорами на балконі й розгрібати свої думки, але все ж ніяк не можу розібратися хто я? Ким я є насправді і це так вбиває…
…Вони лежали в степу на траві неподалік дачних будинків. Він...

Хоч куди глянь, господарювала осінь: і на ланах, і в садах, і в лісі. Так уже їй судилось: готувати все і всіх до зими.

Євгенія та Іван порались на городі, вона обчищала буряки, а він потроху носив до льоху. Сонечко почало хилитись, день наближався до вечора. «Ще кошик начищу й досить на сьогодні, треба годувати худобу, корівку подоїти, готувати вечерю». Від цих думок уже немолоде обличчя жінки засяяло щастям. Усе життя, з юних літ, мріяла, щоб отак удвох з чоловіком господарювати, а ввечері подивитись телевізор, погомоніти, повечеряти разом. Та доля розпорядилась по-іншому…
Євгенія рано...

Ліда повільно брела сільською вулицею, обминаючи весняні калюжі.

Навкруги весело щебетало птаство, наливались бруньки на деревах, подекуди біля хат розцвітали підсніжники та крокуси, нагадуючи перехожим про те, що нічого У світі немає постійного. На зміну холоду приходить тепло, пітьмі – світло, печалі – радість. На зупинці не було нікого. Автобус до райцентру ще буде не скоро, і думки переганяли одна одну. Ось і все. Ніхто більше не чекає її тут, лише дві могили найрідніших людей. На душі тяжко й сумно. Майже все життя її ростила й виховувала баба Марта, царство їй небесне, доброю була. Все...

Не пара
Сергію було майже 30, коли прийняв для себе досить виважене рішення.

Не можна сказати, що був обділений жіночою увагою, але серце обрало Олену. У неї була дитина від громадянина Німеччини. Можливо, дівчина сподівалась, що той колись повернеться неї, тож на пропозицію Сергія відповіла згодою, але на приживання в громадянському шлюбі. Спочатку все йшло добре. Згодом Олена і Сергій вирішили мати власну дитину. Хлопець вдень і ночі опікувався своєю коханою, виконував усі її забаганки. Почуття настільки затьмарили йому розум, що не звернув уваги, коли Олена вперше підняла на нього руку....

- Забирайся з нашого життя, ти нам не потрібна, – кричали п’яні доньки на Любу.
– Не виберешся, проженемо. Щоб і духу твого тут не було.
- І мотлох свій не забудь забрати, - додала, мов кольнула гострою шпицею, менша Ілона. Двері у вітальні гучно брязнули, Люба залишилась на одинці зі своїм горем. Серце вже не боліло, не пекло – звикло за стільки літ до образ і кривди. І сліз уже не було. Жінка з вицвівшими очима й сивиною на скронях сиділа мовчки, а в голові роєм снували думки. З сусідньої кімнати ще довго доносилась п’яна лайка дітей, а коли за дверима затихло, пішла спати. Вткнулась...

Шановні читачі! З приходом весни, коли пробуджується все живе на землі, коли розквітають перші почуття, Він і Вона знаходять один одного. Інформаційні новітні технології – Інтернет – допомагають часто молодим людям, які відчувають брак комунікабельності в реальному житті, реалізувати свої можливості на сайтах знайомств. Якщо ви є одним чи однією з тих, хто познайомився з допомогою цих служб, поділіться своїми історіями, які комусь допоможуть, а когось, можливо, застережуть. Історії можете надсилати на електронну адресу snews@ukr.net чи поштою 34540, м. Сарни Рівненської області, вул. Г....

В останню неділю, коли від’їжджав від діда Тараса й баби Варки, в яких квартирував два місяці, як був у відрядженні, старенькі запросили на срібне весілля, що мало відбутись через місяць.
Здивовано подивився на них. Певно, переплутали, подумав, яка ж у них уже пам’ять. Яке ж може бути срібне весілля, коли вже обом за сімдесят?

- Золоте весілля, - поправив. Дід Тарас, який відразу ж зрозумів моє здивування, сказв: - Ні, синку, не помилились. Двадцять п’ять років минає, як ідемо з Варкою однією стежкою по життю.
- А в скільки ж ви, діду, років оженились? – не міг заспокоїтись.
Дід почухав...

Надія зростала в багатодітній сім’ї, на хуторі. У 16 літ вийшла заміж, народила донечку, але сімейним щастям тішилась недовго.

Чоловік почав зловживати алкоголем, зраджував і бив її, через що й розлучились. Тож повернулась до батьків, а згодом пішла працювати. У колективі її поважали, адже була старанною та трудолюбивою. Керівництво виділило їй кімнату в казармі на околиці міста, щоб не їздила в село, бо надто далеко. Щастю Надії не було меж - житло, хоч і невеличке, та все ж своє. З часом і доньку до себе забрала.
Часто сваталися до неї чоловіки, але відмовляла. Та жити самій було надто...

Життя людини помережене червоними та чорними нитками.

В одних більше світлих тонів, в інших - темних. І Марію життя не балувало. У ранньому дитинстві втратила батьків, тож виховувала її тітка. Доношувала чужі речі, хоч, як і всі дітки, дуже хотіла мати гарний одяг, взуття. Воліла добре вчитися, щоб здобути в майбутньому престижну спеціальність. Однак то були тільки мрії. Ніколи не розповідала про них тітці. Розуміла, що важко їй, та й чоловік дорікав, мовляв, своїх ротів вистачає, а ти ще й чужу привела в хату. Тітка просила: «Не звертай, дитино, уваги, його не зміниш. Ти ж мені не чужа,...