Сімейна сторінка «Віночок»

Була пізня осінь. Сонце ховалось десь далеко-далеко. Його рожеві промінці з дитячою цікавістю заглядали до невеличкої хатини. У повітрі пахло першим морозцем. Вечоріло. У небі раз-по-раз нічний художник вимальовував золотисті зорі, які не могли довго втриматись на місці й падали додолу, де їх підхоплював вітер і ніс аж на край світу.

“Добре зараз тим зорям, – шепотіла до себе молода жінка, вдивляючись через вікно в безкрайню далечінь. – У них є вітер, у них є воля, у них є все для повного щастя. А в мене…” – недоговорила, залилась слізьми.
На душі в неї клекотіло, мов у величезному казані....

Тітка Тетяна недаремно прожила на світі. Працювала не покладаючи рук, усьому давала раду. Народила трьох дітей, виняньчила, в люди вивела. Однак велику материнську любов найбільше отримував найменший син Сашко. Не раз казала: «Оце купила Сашку обновку…». Старші діти чули те й ображалися. Донька, бувало, запитувала: «Мамо, чому ж усе йому? Чому мені рідко що купуєш?». На те відзразу рубала: «Бо він мене до смерті догляне, а від вас не почую дяки».

Як було боляче те чути, але змінити нічого старші не могли.
А Сашко ріс красенем: брови, як шнурочки, стрункий, чорнявий. Не одна дівчина...

Шоста ранку. Нарешті літо… Взимку о цій порі ще темно, а зараз маленький сонячний зайчик весело витанцьовував по стіні, хоча зовсім не час для такої радості. Здається, ще вчора Ірина по-звичному готувала сніданок для свого єдиного, коханого, милого Сергійка, а сьогодні їй доводиться ділити ліжко з самотністю.

- Знаєш, Іро, а я йду від тебе, - промовив він спокійним рівним голосом.
- Куди? - спантеличено запитала.
- У мене є інша. Я знаю точно, що відчуваю щось до неї, та й зустрічаємося вже декілька місяців. До речі, дякую, все було дуже смачно. Ти чудова дружина, а от Маринка зовсім не вміє...

Тонька плакала, як і тоді: зрадницьки змахуючи сльози, тремтливо тулилася
до Марини, здригалася тілом.
- Я мушу їхати. Мушу. Там є хороша робота. Візьмеш до себе Світланку? На рік-два… Я влаштуюся й заберу її. Добре?
Марина відчула, як її душать гарячі сльози, але не хотіла, щоб Тонька побачила слабкість.

- А кімната в гуртожитку? - вирвалося мимохіть.
- До біса ту кімнату, хай пропадає! Я зароблю багато грошей і, повернувшись, куплю собі й Світланці чудову квартиру, вмеблюю. І вам з Андрієм допоможу грошима…
- Не треба…
- Що - не треба? - сполохано сіла Тонька, відсахнувшись від Марини. -...

Настя бігала по хаті, мов ошпарена. Не знала за що зачепитися і як жити далі. Її рухи були хаотичними, а сама більше нагадувала звіра, загнаного в пастку. Кидалася то в один куток, то в інший. Щось поспіхом хапала, потім знову клала на те саме місце. Ніби граючись, відкривала й закривала міжкімнатні двері, сама не помічаючи цього. Скільки разів запевняла себе, що це страшний сон. Та ні! Це справжнісінька реальність.

Її молода душа була пошматована до критичної межі, а в голові гуділо, мов у столітній бочці. Нарешті Настя здалася. Вона поволі підняла голову, і погляд зупинився в кутку...

Весна, розливши п’янкі аромати квітів і трав, передавала естафету літу. Ганна з книжкою в руках сиділа на лавці біля лікарні. Жінка намагалась читати, та погляд знову і знову зупинявся на білосніжному кущі жасмину. Як вона любить ці квіти, та й не тільки ці.

Вони для неї завжди були чимось казковим, незбагненним. Дихне легенько вітерець - і пелюстки, танцюючи танго, опускаються на траву, на книжку, і в Ганни від такого дива мимоволі навертались на очі сльози, а можливо, від невеселих думок. Уже вкотре шепотіла: «Боже, допоможи мені». Так хотіла з кимось поговорити, почути щось приємне, та...

За вікном поволі сіріло. Люди додивлялися сни, а Микола вже встав. Не любить він довго спати. Ще з самого ранку обходить обійстя, загляне в кожний куточок. Хазяїном у дворі Галини став не так давно…

Галина, як усі дівчата, мріяла в молоді роки про щире та вірне кохання. Воно й не забарилося. Приїхав працювати на завод молодий хлопець. Щойно побачила, одразу ж закохалася. Він теж не був байдужим до неї. Зустрічалися майже щовечора. Дарували один одному ніжні поцілунки, зізнавались у почуттях. Микола запропонував одружитися. Дівчина зі щемом у серці сказала про це матері, але та відрізала: «...

Уже котрий день дощ заливає вулиці міста. Водяні потоки течуть у різних напрямках, несучи силу-силенну всілякого бруду, створюючи мало не штучні озера на асфальтовому покритті. А дощ іде, і продовжує йти, і, здається, йому не буде кінця. Усе це не поліпшувало й без того гнітючого настрою. Вдома, як завжди, ніхто не чекав, крім холодного ліжка, але сьогодні, виявляється, сюрприз таки був. Не менш холодний лист від колишньої дружини: «Любий! Нам необхідно зустрітись. Цілую. Твоя Ірина». Це вже було «щось», та воно запізнилось, хай ледь-ледь, але запізнилось. Ще бодай тиждень тому, кинувши все,...

Присівши спекотної днини на лавочку під розлогою тінню міського скверу, несподівано звернув увагу на те, як неподалік молодий татусь бавився з синочком. Весело усміхаючись, дитина обіймала батька рученятами, а той, підкидаючи малечу, без упину цілував піддатливого носика.
Приємна картина життя.

Так, перейнявшись радощами незнайомих людей, на мить притьмом забуваєш про одвічну проблему батьків і дітей, про всі негаразди, що, на жаль, часто виникають в окремих сім’ях, призводячи вряди-годи до найнесподіваніших наслідків.
Кожне наступне покоління по-своєму ставиться до проблем молоді. Старші,...

Під час тридцятихвилинної обідньої перерви Іра аналізувала причини своєї самотності. Ні, вона, звичайно, може бути коханою дівчиною, ще є змога поїхати на морське узбережжя з рюкзаком за плечима, порожніми кишенями та хорошим настроєм разом з Віталиком. Саме він і сниться їй щоночі, тільки з ним пішла б, не вагаючись, під вінець.

Та все так складно! Історія бере початок ще в далекому дитинстві, де світ був яскравим і блискучим. Батьки розлучилися, коли дівчинка тільки починала розуміти, що означають загадкові слова «любов» і «сім’я». Матір-одиначка, брак грошей, постійна економія, ворожість...