Сімейна сторінка «Віночок»

У мене було червоненьке плюшеве пальто з блискучими пурпуровими ґудзиками. Пам’ятаю його так виразно, ніби вчора зшите на мої тодішні худенькі плечі. Можливо, не стерлось із пам’яті минуле, тому що в модному «красному» пальтечку мене часто били (лупцювали, гамселили, щипали) сусідські індики.

Вгледівши мою персону, вбрану у вогнисті шати, вони дружно здіймали лемент – белькотіли і, розчепіривши розгнівано двометрові крила, гналися за мною. Я втікала від них, аж підстрибували зі страху чорняві кіски, оповиті атласними стрічками й оздоблені бантами, схожими на обвислі пелюстки прив’ялених...

Мої баба Дарка та дід Степан жили на глухому хуторі, що звався Соколи, за декілька кілометрів від села. Я часто провідувала їх з меншим братом. Вона, бабусечка (тоді ще молода й вродлива жінка), була найдобрішою у світі. Коли мене запитували: «Куди ти, Ганько, йдеш?», задиркувато й з гордістю відповідала: «До баби по мед».

Пригощала вона такими гостинцями, що ні в казці розказати, ні пером описати, - медом із товченою брусницею. Клала ті, що кольору бурштину, пахучі «марципани» в полив’яно-череп’яну мисочку, розмальовану охристими вузликами, й ми зі Степанком залюбки уплітали той неймовірно...

Надворі стояло спекотне літо. Дозрівали плоди. Їх у цьому році вродило багато. Та Антоніну нічого не радувало.

Відчувала жінка, то вже її останні дні. Боліло все тіло, розривало на шматки серце. Життя згасало. Тільки розум був світлий. Та не давала спокою тільки їй відома таємниця. А нині вона ще більше нагадала про себе й точила мозок удень і вночі. Як же забрати з собою на той світ цей гріх? Думала ж, що все минеться, забудеться, та прийшов час його спокутувати. Вона ще молода. Не встигла дітей на ноги підняти, насолодитися життям, а все вже перекреслено й не повернеш назад.
Підступна...

Знову йде цей невчасний дощ. На календарі зима. Дід мороз зі Снігуронькою, сяючими від «Бленда мед» посмішками, вітають усіх, хто не встиг ще вимкнути телевізор. Та осінній дощ, напевно, загубив календаря. Капає тихенько на посірілі рештки снігу.
Так, капає тихенько, нікуди не кваплячись, як і Софія, сидячи на стільці перед вікном.

– А хіба він може кудись не встигнути? – подумала. - Батько теж казав: «Не поспішай, бо не встигнеш». І чому молодість сприймає науку лише після того, як з розгону вдариться об власні помилки? Можливо, тому що за помилку на контрольній у школі платимо незрівнянно...

Сирі стіни в’язниці дихали холодом і тривогою. Морок змієм обвивав свідомість і жалісно колов під серце диким страхом. У камері панувала тиша.

Лиш чутно було, як розбивались краплі сліз об листи, що лежали перед юнаком. Усі мовчали й непорушно дивились, як заходило червонобоке сонце за веселковий обрій, і пізній вечір непомітно заглядав у тюрму.
- Вадиме, - тремтячим голосом озвався до хлопця найближчий товариш, - що трапилось, того вже не повернути.
Вадим не зронив ні слова. Гіркий клубок розпачу підступив під горло й давив щосили. З-під купи пожовклих листів витяг останнього від своєї...

Він побачив її серед інших на Інтернет-сторінці свого товариша і одразу закохався, як це часто буває. Надіслав їй запрошення стати його другом і вона погодилась.

А потім почалося листування. Френк жив у Лондоні, столиці Об’єднаного королівства Великої Британії і північної Ірландії, зі своєю 10-літньою донечкою. Після смерті дружини, Кейт стала змістом його життя. Дівчинку, яка любила спорт і брала участь у всіх дитячих виставах, дуже любили і вчителі школи, де вона навчалася. Закоханий чоловік писав Марії, що заради неї зміг би змінити своє життя. Сам був творчою людиною, його креативність...

Чоловік, мов неприкаяний, блукав вулицями міста. Він не просив милостині - жив, чим Бог пошле. Важко визначити вік людини: наспіх поголене обличчя, сиве волосся, порожній погляд сірих вицвілих очей і втомлене, розсічене глибокою зморшкою, чоло.

Він звертався до зустрічних перехожих лише з одним проханням: «Люди, бережіть дітей». І тільки тоді, коли на деякий час верталася пам'ять і прояснювався розум, охопивши голову руками, беззвучно плакав. Великі гарячі сльози, здавалось, омивали його душу, торкались найвіддаленіших, найпотаємніших куточків.
- Мамо, а чому дядько плаче? - допитувалась...

Марії приснився чоловік, який її давно залишив і про якого вона 10 років нічого не чула. Він був такий засмучений, ніби просив допомоги.

Цього дня все було як завжди. Готувала сніданок, та на серці було важко. Відчувала, щось має статися. А десь після обіду листоноша приніс телеграму, зміст якої ще більше її засмутив: «Петро при смерті, якщо хочеш його побачити живим, приїжджай». Була вказана й адреса. Марія поплакала і вирішила, що поїде сама, а доньці та сину нічого не скаже. Не зрозуміють вони її. Хіба ж знають, як боліло серце за тим, кого кохала, як виглядала свого Петра. Жінка...

Уже далеко за північ, а Надія не лягала спати. Думки ятрили душу, а виходу зі складної ситуації не знаходила. Майже щодня складала гостинці внукам, яких ще так і не побачила. Вона завинила перед донькою, приховавши правду про її народження.

Якби знала, що так станеться, ніколи б не наважилася на цей гріх.
Надія була симпатичною, та не красунею, тому хлопців особо не вибирала. Коли прийшли старости сватати, відразу подала рушники. Вийшла заміж за доброго й лагідного Степана. Збудували дім. Потроху надбали чимале господарство. Та, на жаль, не дав Бог найголовнішого - дітей. «Не чути...

На іноземному сайті знайомств Аліна зареєструвалась більше з цікавості, ніж з вірою в успіх. У неї не було особливої мети обов’язково вийти заміж і поїхати з України назавжди. Та й не думала, що це реально.

Одного разу, блукаючи у світовій мережі, побачила рекламу – «Серьезные мужчины из Европы». Не довіряючи останній, хотіла закрити її, а потім подумала: «Ну, побачу, що там за чоловіки». Сайт і справді виявився хорошим, цивілізованим. Про те, що модератори були на своєму місці, свідчив той факт, що на її сторінку ніхто просто так не заходив. Як буває, розмістиш анкету, і починають тобі...

Думаю, то насправді так, чи мені здається? Який зараз рік надворі, люди?.. Про всяк випадок тричі перехрестилася… Клацаю канали «ящика»: пенсійні реформи, мітинги, перевороти й акції, а Інтернет-сторінки волають про катастрофи й трагедії. Арешти натовпів, заламування рук повсюди й повсякчас, масові звільнення працюючих, ріст цін на продовольчі товари першої необхідності, газ, світло, комунальні послуги. Втрати, смерті, ДТП, хвороби, інвалідності…

Тепер ми, діти технічного прогресу, вирішуємо проблеми по-сучасному, як кажуть, по-дорослому - з гвинтівкою в руках, ноутбуком з Інтернетом під...

Тільки подорослішавши, коли за плечима вже залишилось з півтора десятка літ, починаємо щиро цінувати час, кожну його мить.

Як шкода, що він так стрімко біжить уперед, а ми мусимо бігти за ним, намагаючись наздогнати. Інколи так хочеться зупинити мить, сказати всьому світу: «Зажди! Почекай! Зупинись!», але, на жаль, це зробити неможливо. Кожна секунда стала особливою, все частіше ловимо себе на думці, що з кожною долею години стаємо все ближче й ближче до нового життя, до моменту, коли вже минуле життя залишиться солодким і таким приємно-теплим, значущим спогадом, але тільки спогадом… Лише...

Восьмирічний другокласник Олежик любив читати книги про тварин. Знав, здається, кожну, і про все, що зображено в енциклопедії чи підручнику, міг досконало розповісти, любив рідний край. Не міг жити без мандрівок селом, без прогулянок березовими гаями й запашними лугами. Літом часто кудись зникав.

— Де це ти був? - запитують його.
— Вкидав мурашиного «лева» до мурашиної оселі. Хотів побачити, що буде, - відповідав юний дослідник, ніжно стискаючи тоненькими пальцями рук яскравий букет ромашок, який нарвав у лузі спеціально для бабусі, бо вона завжди дарувала онукові солодощі. Олежик, як,...

- Я думаю, у нас багато спільного - мови, запахи… Аня замислено дивилась на повідомлення. Мови – зрозуміло, а до чого запахи? Ну, звісно ж! Вона, заповнюючи анкету на сайті знайомств, написала, що її збуджують запахи. Але не мала на увазі запахи в глобальному масштабі, так як про них пише Влад.

Навіть думала, що в них щось вийде. Майже однолітки. Як і вона, Влад дуже багато працював усе своє життя, щоб чогось у ньому досягти. Але навіть не здогадувалась, що в цьому світі ще можна зустріти чоловіка справжнього дворянського роду, яким був він. Думала, що добре володіє іноземними мовами. Але в...

Він спокійно жив у своєму світі і йому було однаково, що про це думала Вона.

Щодня зранку ішов на роботу і пізно повертався додому. Радів, як мала дитина, коли день проходив не марно. Його великою проблемою була доброта, бо кожен, хто про це знав, користувався нею. Він думав, що не любить свою дружину, але продовжував жити заради годиться. А Вона не чула, як Він кричав, коли мовчав. Вона любила його по своєму, так, як уміла. І думала, що вже не може нічого змінити. Не знала і ніколи не запитувала, куди він час від часу пропадав. Знала напевне, що до ранку повернеться. Дивилась у вікно, по...