Долі людські

Юнак тепло обнімає стару сивочолу жінку. Бабуся щасливо всміхається. Від щирих обіймів онука її обличчя світиться променями радості.

І лише спогади про передчасну смерть доньки навертають на очі старенької сум. Молода, красива, як ружа, вона так раптово зів’яла, що рідні досі не можуть оговтатись. З болем у серці, розпачем і тривогою згадує пережиту втрату мати покійної. А що коїлося тоді в душі 14-річного сина Олександра, який зростав без батька, а тут і неньки не стало, тільки Богу відомо. Не раз потай плакав. Дитяче серце щеміло від одного лише слова «сирота». І гадки не мав, що так рано...

Вісімнадцять років буває раз у житті. Випускники-десятикласники 1941-ого зустріли його, йдучи у воєнкомати. Відразу зі шкільної парти крокували на війну. Рік народження в них – 1923-й.

- Коли зустрічаю людей з цією датою в паспорті, в мені загоряється осліплюючий вогонь і ставлення до них особливе. Знаю, з війни повернулись тільки троє зі ста. Усім, хто воював, було нелегко, але тим, хто народився в 1923, ще важче. Цим десятикласникам, котрі з війни вернулись живими й дожили до нашого часу, нині - 88 років! – ділиться емоціями Віктор Кописов, славний мешканець Сарн, ветеран Великої...

Підходила до будинку учасника бойових дій періоду Великої Вітчизняної війни Михайла Козлюка, і з болем згадала, що майже по сусідству з ним жили Яків Андреєв, потомствений залізничник, активіст громадського життя, і Федір Андреєв, військовик. Обидва теж учасники бойових дій, але підступна хвороба передчасно вирвала їх з-поміж нас. Земля їм пухом…

Михайло Трохимович довго не відкривав двері. Подумалося вже, що немає вдома, адже сусідка Тетяна Ваганова сказала, що досить часто ходить у гості до свого друга. Разом з нею постукали ще настирливіше й сильніше. Тиша. Тож пішла вона дзвонити, позаяк...

Вкотре переконуюсь, коли в сім’ї є місце для Бога, там завжди панують гармонія, любов і взаєморозуміння.

У Вирах Ніну та Олександра Вознюків знають і шанують як багатодітну родину, адже виховують 11 діток до 18 років. Багато хороших слів сказали про них працівники сільської ради, та тільки переступила поріг їх оселі, зрозуміла - це воістину християнська родина, де в радість батькам і господарські клопоти, і діточки.
У новому будинку Вознюків, як у вулику, звідусіль чути гомін дітвори. Дев’ять донечок і два синочки – ось найцінніше надбання господарів. 11 пар щирих дитячих очей, здавалось,...

Нещодавно відзначали особливу дату для рідного міста - день визволення Сарн від німецько-фашистських загарбників і вшанували пам’ять про героїв-визволителів, завдяки яким живемо, працюємо та насолоджуємось під мирним небом.

Прикро, та майже не залишилось воїнів-визволителів Сарненщини, з якими б могли згадати той день і вклонитися їм до землі з подякою за те, що захищали нас, не рахуючись з власним життям. Утім, живуть серед нас учасники війни та бойових дій, ветерани й інваліди Великої Вітчизняної, яких, на жаль, з кожним роком меншає. Тож шануймо й допомагаймо їм, чим можемо, скрашуймо їх...

бо майже п’ять років виховує двох синів і доньку без дружини, яка померла від тяжкої хвороби.

У будинку, де мешкають сироти, панують гармонія, любов і повага. Дітки охайно вдягнені, посміхаються. Несміло запитую в 31-річного Віталія про той злощасний день, що поділив його життя на «до» і «після». Чоловік відводить погляд у бік. Спогади… Холодні, болючі. Згадка про часи, коли були щасливі, раділи народженню діточок, наче лезом по серцю. Не в силі забути, змиритись із бідою, що чорним птахом увірвалася в життя, зробивши його сірим, як осінній туман. І лише діти, малі пташенята, не дали...

Чоловікам завжди було нелегко. Із історії повсякчас відлунюватимуть часи лихоліть, руїн рідної землі і тривог, що їх довелося переживати поколінням.

А вони, чоловіки, першими, подеколи ціною найдорожчого – життя, відстоювали мирне небо і над своєю Вітчизною, а іноді… Зрештою, куди б не кинула їх доля, спрагло виконували свій священний обов’язок, поспішаючи повернутися на отчий поріг з таємничих і бентежних доріг чужих країв. Як от, скажімо, сарненець Олексій ПУПКО.
За вікном примхлива зима. То морозець «ударить», а то відпустить, і пливуть сніги сірими струмками. Ніби весна. З дахів - капіж...

Будинок, в якому нині мешкає Ганна Тивончук зі Степаня, нагадував цього дня живий людський вулик.
Привід зібратися разом усій великій родині, знайомим, сусідам був доречним: 15 грудня жінці виповнилося 100 років! Ювілярка є унікальною хоча б тому, що пережила голод, репресії, війну, повну руйнацію країни та її нелегку відбудову. І при цьому не втратила людяності, щирості й оптимізму.
Коли переступили поріг дому нас зустріла Ганна Іванівна з донькою Марією. Затишна оселя сяяла чистотою. У такому поважному віці довгожителька бадьора й жвава. Дай Боже, щоб усі такими були у свої 100 років!...

Коли завітали до Федора Босюка, з села Тутовичі, побачили його з маленьким онучком, якого дідусь сміливо годував із пляшечки.
Донька Леся ще зранку подалась на роботу в сільську амбулаторію. Старші діти пішли до школи. А зять - на заробітках. Тож дідусь і за няню, і за господаря. Але не нарікає. Бо за щастя йому сидіти з малечею. Іноді навідується дружина Євгенія Карпівна. Вона мешкає окремо, а Федір Тимофійович перебрався до доньки, щоб при необхідності допомагати. У її ж бо велике господарство, має ще й п’ятеро діток.
У доньки й відзначали Босюки золотий ювілей. До святкового дня родина...

Це слова пісні, яку виконує регент Софійка Бухало із Тинного, яка живе без обох рук.

В її очах стільки щирості й доброти, що при розмові аж серце стискається. А як мудро розповідає про життя! Як гарно співає! Здається, пісня лине із серця. І це дійсно так. Бо любить воздавати хвалу Господу піснями. Закінчивши Городоцьке духовне училище, з липня цього року дівчина трудиться у воскресній школі при храмі мучениці Параскеви, де священиком її батько - отець Олексій.  

Уже при народженні лікарі діагностували в Софійки відсутність обох рук. Зіп’явшись на ноги, дівчинка почала впевнено...

Летять роки, як лебеді у вирій. Не зупинити їх, не
повернути. Ще ніби вчора Віра та Микола Кичани зі Зносич були нареченими, а нещодавно відсвяткували діамантове весілля.<!--break-->За щедро накритим столом гомоніли до півночі. Веселились
і плакали, бо хоч і прожили ювіляри, як голуб з голубкою, – перипетій долі все
ж вистачало. Сьогодні обом далеко за сімдесят. У минулому роки тяжкої праці в
колгоспі та на рідній землі.  Подружжя славно
трудилось, звело за життя аж три будинки.  Крім того, виростили та благословили у світ п’ятьох
синів, троє з них пішли стежкою батька й стали успішними...

- такий шлях пройшла колишня жителька Сарн, нині португалка Олена Соколовська

Олена Соколовська в музику була закохана з дитинства. Спочатку закінчила Сарненську музичну школу, згодом Рівненське музичне училище та Київську консерваторію. Працювала в Сумській філармонії. Та мізерна зарплатня не дозволяла жити достойно. У 90-х роках багато українців виїжджали за кордон, у тому числі й до Португалії. Олена також вирішила спробувати, тим більше, що її чоловік там уже працював і кликав до себе. Тож узявши донечку Машу, яка закінчила 3 класи, подались у світ.

- Приїхавши, - розповідає Олена, -...

Тяжкими випробуваннями
позначилося в долі родини Ямнюків із с. Орлівка воєнне лихоліття. Подружжя
Івана Васильовича й Антоніни Лукашівни згадує той час із гіркотою, бо кожен з
них, як і мільйони українців, тоді пережив загрозу смерті. Та не скорився,
вистояв у двобої зі злом, аби потім чесною працею будувати мирне майбутнє, своє
і нащадків.

Влітку 1941-го Іван
Ямнюк з матір’ю та вітчимом жили в Клесові. 16-річний хлопець трудився в
чималому домашньому господарстві, вмів добре орати, сіяти, косити, доглядати за
худобою, їздити кіньми. Згодом влаштувався на роботу в кар’єр, вивозив на
...

Майже п’ятиліття тому від вибуху природного газу на кухні вщент згоріла
хата жительки райцентру Ганни Веденєєвої.<!--break-->86-річна жінка оселилася в сараї і
тільки в холодну пору року знаходить прихисток у невеликому помешканні
дорослого внука на сусідній вулиці. Як учасника Великої Вітчизняної війни,
Ганну Корніївну напередодні нагороджували ювілейною медаллю у дворі, біля
місця, де колись стояла її хата…

Теплого погожого дня завітали до обійстя Ганни Веденєєвої. Перше, що
вразило за хвірткою, - фундамент колишньої будівлі, від неї збереглась тільки почорніла
дощата...

Одружившись на полісянці, емігрант із Шрі-Ланки навчився рубати дрова, косити траву, збирати чорниці…

«Поліська земля стала мені рідною»,- стверджує житель села Літвиця Дубровицького району Раві Раджан, уродженець міста Коломбо в Шрі-Ланці. Це й не дивно: ланкієць мешкає в наших краях десять років, одружився на місцевій дівчині й нині є батьком трьох дітей.
Раві вітається, як прийнято в далекій азійській країні: нахилившись до стопи співбесідника, рукою торкається її, а потім накладає півхрест на своє обличчя та плечі. Розповідає емоційно, видно, багато випробувань пережив у свої сорок літ....